Святіший Патріарх Кирил spacer Руська Православна Церква spacer Українська Православна Церква spacer Помісні i Автономні Церкви spacer Канони Православної Церкви

Патріарх Никон (1652-1666)

Патріарх Никон (1652-1666)

Патріарх Никон (1652-1666) відрізнявся глибокою аскетичністю, духовністю, обширними знаннями і отримав особливу прихильність царя Олексія Михайловича. За активного сприяння Патріарха Никона в 1654 році відбулося історичне возз’єднання України з Росією, потім і Білорусією. Особливо проявив себе Патріарх Никон як церковний реформатор. При ньому було замінено двоперстне хресне знамення на триперстне, виправлені богослужбові книги по грецьким зразкам.

Патріарх Никон був видатним діячем Російської Православної Церкви. З його ім’ям пов’язані найважливіші історичні події нашого життя XVII століття – не лише церковні, але й політичні, мали рішучий вплив на подальший розвиток у церковному та громадянському житті Російської держави.

Патріарх Никон (в миру Микита Мініч Мінін) народився в травні 1605 року в селянській родині села Вельдеманове Нижегородської губернії і був названий у святому хрещенні Микитою, на ім’я преподобного Микити, Переяславського чудотворця. Він пережив дуже важке дитинство зі злою мачухою, яка постійно тиранила  його і навіть намагалася вбити. З малих років Микита вчився «святих книг читання» і намагався не пропускати жодного богослужіння. У віці дванадцяти років схильний до усамітнення, допитливий і люблячий вчення хлопчик таємно покинув батьківський дім і вступив до Макарієвського Жовтоводського монастиря, в якому навчився чернечому послуху, не стяжательству, основам беззавітного служіння, розумній молитві.

За наполяганням вмираючого батька Микита повернувся додому, одружився, прийняв на себе турботи по веденню господарства, але його як і раніше нестримно вабили до себе церква і богослужіння. Будучи людиною грамотною і начитаною, він незабаром був висвячений у парафіяльного священика. Йому виповнилося тоді лише 20 років. Ревнощі його в служінні Церкві і народу, любов, щирість, простота, смирення і миролюбність стали відомі багатьом у столиці, куди незабаром і переїхав священик Микита з сім’єю за клопотанням московських купців. Життя в Першопрестольній Москві виявилося ще більш марним і так само мучило схильного до аскетизму молодого священика – душа його прагнула до чернечого служіння. Десять років тривало його подружнє життя, але всі троє його дітей вмирали один за одним ще в дитинстві, і він, приголомшений горем, побачив у цьому знак Божий.

Священик Микита умовив дружину прийняти чернечий постриг, і сам у тридцять років на Соловках, в Анзерському скиту прийняв чернецтво з ім’ям Никон. У 1643 році він став ігуменом у Кожеєзерському монастирі. У 1646 році за збором милостині приїхав до Москви і так полюбився 16-річному цареві Олексію Михайловичу своєю духовністю, глибокою аскетичністю, великими знаннями, живим, шляхетним характером, що цар уже не відпустив його назад, призначивши архімандритом Ново-Спаського монастиря в Москві, де була родова усипальня Романових. Цар часто їздив туди молитися за упокій своїх предків і ще більше зблизився з архімандритом Никоном, якому наказав їздити до нього в палац на бесіди кожну п’ятницю. Користуючись прихильністю царя, архімандрит Никон став просити його за принижених і скривджених. Це було до вподоби царю, який незабаром доручив Никону приймати прохання від всіх, що шукали царського милосердя і управи за неправду суддів. Никон зайняв виняткове становище у Москві і придбав загальну любов. Обраний в 1649 році митрополитом Новгородським, Никон під час страшного голоду і потім бунту в Новгороді у 1650 році виявив дивну твердість духу і гідність архіпастиря. Як справедливо зазначає сучасний церковний дослідник, митрополит Никон «своїми обережними і мудрими діями не тільки сприяв благополучному результату всієї справи, а й визволив від суворих кар безліч людей …».

У 1651 році митрополит Никон, будучи в Москві, переконав царя і Патріарха Йосифа перенести мощі святителів Філіпа, Іова та Гермогена у Московський Успенський Собор.

У 1652 році після смерті Патріарха Йосифа з числа 12 кандидатів митрополит Никон, згідно з царським бажанням, був обраний для поставлення в Патріархи. Спочатку він рішуче відмовлявся. Тоді цар, при великому скупченні народу, в Успенському соборі, перед мощами святителя Пилипа, впав Никону в ноги і, «витягся на землі і проливаючи сльози», благав його прийняти Патріарший сан. За ним повалили на землю всі інші. Вражений Никон погодився прийняти нелегкий жереб Патріаршого служіння, але вважав за потрібне отримати від усіх обіцянку бути йому, Патріарху, слухняними в усіх справах віри і духовного життя. Цар, бояри, народ дали таку клятву. Пояснення настільки незвичайної «присяги» полягає в тому, що Никон дуже глибоко бачив і відчував серйозний внутрішній поділ у надрах російського суспільства, що загрожував розколом. Це проявлялося у відступі від віри і Церкви, що намітилося в самих різних прошарках суспільства і в різних напрямках. Завдання, яке свідомо він ставив для себе, складалася, таким чином, в тому, щоб утримати все російське суспільство в цілому у слухняності Православній Церкві. Звідси і необхідність клятвеної обіцянки всіх беззастережно слухатися Церкві в особі її Патріарха у всіх справах чисто духовного та церковного життя.

Патріаршество Никона склало цілу епоху в історії Російської Церкви. Подібно Патріарху Філарету, він мав титул «Великого Государя», який отримав у перші роки свого Патріаршества зважаючи на особливу ​​прихильність до нього царя. Він брав участь у вирішенні чи не всіх загальнодержавних справ.

Вплив Патріарха Никона на цивільні справи було дуже велике, він був по суті першим радником царя. Цей вплив мав для Церкви багато сприятливих аспектів. Зокрема, за активного сприяння Патріарха Никона в 1654 році відбулося історичне возз’єднання України з Росією. Землі Київської Русі, колись відірвані польсько-литовськими магнатами, увійшли до складу Московської держави. Це призвело незабаром до повернення споконвічно православних єпархій Південно-Західної Русі в лоно Матері – Російської Церкви. Незабаром з Росією возз’єдналася і Білорусь. До титулу Патріарха Московського «Великий Государ» приєдналося найменування «Патріарх всієї Великої і Малої і Білої Росії».

З самого початку свого Патріаршества ясновельможний Никон встановив сувору поставу в богослужінні. Одностайність і «наречний» спів при ньому стали практичною нормою. Він сам служив неспішно, благоговійно, прагнучи до того, щоб церковні служби були як можна більш повчальними. Патріарх Никон був талановитим проповідником, який промовляв свої повчання та проповіді так, що люди забували про все і в храмі стояла повна тиша. У ті часи в Російській Церкві йому не було рівних у слові. Але особливо ревно проявив себе Патріарх Никон як церковний реформатор. Крім впорядкування богослужіння, він замінив  хресне знамення двоперстне на триперстне, провів виправлення богослужбових книг за грецькими зразками, в чому полягає його безсмертна, велика заслуга перед Російською Церквою. Однак церковні реформи Патріарха Никона породили старообрядницький розкол, наслідки якого затьмарювали життя Російській Церкві протягом кількох століть, хоча сам Патріарх ні в якому разі не був його причиною.

Патріарх Никон багато дбав про церковне оздоблення. У речових образах Церква повинна являти людям нематеріальну красу неземного світу – Царства Небесного, таким було його глибоке переконання. Строгий пісник і подвижник в особистому житті, що носив у побуті найпростішу одежу, а під нею – залізні вериги, Патріарх Никон вживав за богослужінням такі багаті облачення, яких не мав ніхто з російських Патріархів.

Першосвятитель всіляко заохочував церковне будівництво, сам він був одним з кращих зодчих свого часу. За Патріарха Никона були споруджені найбагатші монастирі Православної Русі: Воскресенський під Москвою, іменований «Новим Єрусалимом», Іверський Святоозерський на Валдаї і Хресний Кійострівський в Онезькій губернії.

Але головною підставою земної Церкви Патріарх Никон вважав висоту особистого життя духовенства та монашества. Дуже щедро заохочуючи гідних і суворо караючи розпущених і недбайливих, він домігся дуже значного підвищення морального рівня священнослужителів і ченців і в зв’язку з цим – підвищення їхнього авторитету та значення в суспільстві. «Церква – не стіни кам’яні, але канони і пастирі духовні», – говорив Патріарх Никон. Іншими словами, на його думку, поки непорушно стоїть канонічна огорожа Церкви і пастирі її не сплять на сторожі «словесних овець» стада Христового, ворожі сили не можуть проникнути в неї.

Все життя Патріарх Никон не переставав тягнутися до знань і чомусь навчатися. Він зібрав багатющу бібліотеку, де були книги Святого Письма, богослужбова література, святоотцівські твори, книги з історії, філософії на грецькому і на латині, в тому числі твори Аристотеля, Плутарха, Геродота, Страбона, Демосфена. Патріарх Никон займався грецьким, вивчав медицину, писав ікони, освоїв майстерність виготовлення кахлів … При ньому створювалися школи як початкового, так і вищого рівня.

Патріарх Никон являв собою приклад милосердя до бідних, несправедливо гноблених, і безсторонній у викритті вад сильних світу цього, чим нажив чимало ворогів серед боярства. Під впливом Патріарха Никона в Росії У упорядковувалася система піклування про жебраків, убогих, людей які потребують допомоги, велася активна боротьба проти несправедливості і корупції в судових органах. За наполяганням Патріарха цар приймав дієві заходи щодо припинення пияцтва і моральної розбещеності.

Патріарх Никон прагнув творити Святу Русь – новий Ізраїль. Зберігаючи живе, творче Православ’я, він бажав створити освічену православну культуру і вчився їй у православного Сходу. Але деякі заходи, здійснені Патріархом Никоном, ущемляли інтереси бояр. Вони не дозволили йому вивести Русь на шлях подальшого воцерковлення, поглибити Православ’я в російському житті настільки, щоб воно було сприйнято не лише як вчення віри, але і як шлях, істина і життя. Вони звели наклеп на Патріарха перед царем.

Патріарх Никон змушений був залишити Першосвятительську кафедру і усамітнитися в Воскресенському Ново-Єрусалимському монастирі, заснованому ним під Москвою.

У 1666 році цар викликав до Москви Патріарха Олександрійського Паїсія і Патріарха Антіохійського Макарія для участі в Соборному розгляді у справі Патріарха Никона. Рішенням Собору він був позбавлений Патріаршества і відправлений в ув’язнення: спочатку в Ферапонтів, а потім, у 1676 році – у Кирило-Білозерський монастир. При цьому, однак, проведені ним церковні реформи не тільки не були скасовані, але отримали схвалення Собору.

Патріархів, розрішавших Никона від усіх заборон і востановивших його в сані Патріарха Всієї Русі.