Церковним розколом або схизмою називається порушення миру і єдності з Церквою з-за відмінностей, не пов’язаних із спотворенням істинного вчення про догмати або таїнства, але в контексті дисциплінарних, обрядових, календарних або юрисдикційних мотивів. У церковній традиції засновники розкольницьких рухів, а також їхні послідовники іменуються розкольниками.
Концептуально розкол слід відрізняти від інших форм віровідступництва, таких як єресь чи самочинне збіговисько (парасинагора – з грец.). Згідно з вченням св. Василія Великого, давні святі отці називали розкольниками – тих, що розділились в думках про деякі предмети церковні та про питання, що допускають уврачування.
За словами видатного коментатора канонічного права Іоанна Зонари, розкольниками називаються ті, які відносно віри і догматів тверезо мислять, але з деяких інших причин віддаляються і утворюють свої окремі збори.
Згідно великому вченому-правознавцю, знавцю канонічного права єпископу Далматинсько-Істринському Никодиму (Мілашу), розколи утворюють ті, хто інакше мислить про деякі церковні предмети і питання, які, проте, легко можуть бути примирені.
На думку святителя Ігнатія Брянчанінова, розколом повинно бути названо порушення повного єднання зі Святою Церквою, з точним збереженням істинного вчення про догмати та таїнства.
Зіставляючи розкол з єрессю, святитель Іоанн Златоуст твердить, що розкол є не менше зло, ніж єресь». Святитель Кіпріан Карфагенський вчить: «Пам’ятайте, що засновники і керівники розколу, порушуючи єдність Церкви, протидіють Христу, і не тільки другий раз Його розпинають, але роздирають Тіло Христове, а це такий тяжкий гріх, що навіть мученицька кров не може загладити його».
Багато древніх отців і вчителів церкви також скептично дивилися на поняття і гріх розколу. Зокрема єпископ Оптат Милевитський (IV століття) вважав розкол одним з найбільших зол, – більшим, ніж людиновбивство та ідолопоклонство.
Церковний розкол, в сучасному розумінні цього словосполучення, як поділ єдності Церкви, вперше зустрічається у св. Іполита Римського. Він був у непримиренному розколі з папою Римським Каллістом (217-222), якого звинувачував у послабленні вимог церковної дисципліни.
Основним мотиватором виникнення розколів у Древній Церкві багато дослідників вважають ті обставини, які виникали після імператорських гонінь:
Декія (розколи Новата і Фелициссима в Карфагені, Новатиана в Римі);
Діоклетіана (розколи Іраклія в Римі, донатистів у Африканській церкві, мелитианський в Олександрії).
У Руській Православній Церкві мав місце старообрядницький розкол, який був подоланий згодою єдиновєрчєских громад возз’єднатися з Церквою. Обновленський розкол вичерпав сам себе тоді, коли його перестала підтримувати і фінансувати Радянська влада. А карловацький подоланий 17 травня 2007 року підписанням відповідної угоди між Патріархом Московським Олексієм ІІ та Предстоятелем Зарубіжної Церкви митрополитом Лавром. В даний час від розколу страдає Православна Церква в Україні.
В етичному контексті, розкол – це не тільки формальне припинення євхаристичного спілкування зі Святою Церквою, нібито із збереженням істинного вчення про догмати і обряди, але і містичне розлучення з її боголюдською природою у Христі. «Бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло» (1Кор. 12:13). Прообразом цієї єдності може служити Троїчна Єдиносутність, а мірою – соборність Церкви. Розкол в такому разі вже не просто відділення чи відокремлення, але швидше втрата і заперечення соборності.
Духовній або моральній стороні розколу також було присвячено багато трудів святими отцями. Вони займалися з’ясуванням природи і сенсу церковних розділень. Вже в ІІІ столітті про безблагодатність всякого розколу рішуче заявив Святитель Кіпріан Карфагенський: «Треба остерігатися обману не тільки явного і очевидного, але і такого, який прикритий тонким лукавством і хитрістю, як у вигадці ворогом нового обману: самим іменем християнина зваблювати необережних. Він винайшов єресі і розколи, щоб знищити віру, перекрутити істину, розірвати єдність» (Книга про Єдність Церкви).
На думку святих отців, в розколі і молитва і милостиня питаються гординею. Це вже не чесноти, а протистояння Церкві. Так, лицемірна чеснота стає лише засобом відторгнення людей від Церкви. Ворогові роду людського не страшна молитва гордого серцем розкольника, бо у Святому Писанні сказано: «Молитва його буде гріх» (Пс. 108:7). Диявол, який не їсть і не спить, не набуває від цього святості. Так і розкольник, що трудиться поза церквою, не принесе плоду. Святитель Іоанн Златоуст підкреслює, що не всякий під час посту, удостоюється нагороди, як і борець, якщо він переможе незаконно, то не одержує, але швидше підлягає ганьбі (Слово про Піст).
І як може зберегти віру той, хто не дотримується єдності Церкви? Всі чули слова апостола Павла до Ефесян: «Єдине тіло, один Дух, як і званні були у єдиній надії вашого звання; один Господь, єдина віра, одне хрещення, один Бог» (Еф. 4: 4-6)
При цьому характерно, що розкольники вважають всі інші розколи, крім свого, згубними і помилковими, що виникли під дією пристрастей і гордині, а свій власний розкол, по суті мало чим відрізняється від інших, приймають як єдино щасливе виключення з усієї історії Церкви.
Посипаючи голову попелом і роздираючи на собі одяг від обурення з приводу «порушення канонів Церквою», розкольники насправді давним-давно потоптали собі під ноги ці канони і принципи канонічної єдності, верховенства ієрархії, виняткову непогрішність церковної соборності, авторитет якої канони і затвердив. Поза Церкви вони недійсні і позбавлені сенсу. Як заповіді, які Христос давав своїм послідовникам, а всіх інших закликав спершу піти за Ним, узявши хреста. Так і державні закони не діють за межами держави.
На думку вчителів церкви, нерозкаяний гріх розколу ще страшніше гріха самогубства, так як самогубець губить тільки себе, а розкольник – і себе, і інших, тому його вічна доля важче, ніж у самогубці. Подібно, що кровоточить рані, розкол приносить багато смутку тим, хто зберіг єдність з Церквою. Священномученик Климент, єпископ Римський, пише Коринфським розкольникам:
«Ваш поділ багатьох розбестило, багатьох повалило в зневіру, багатьох – у сумнів і всіх нас – в печаль, а сум’яття ваше все ще триває».
Священномученик Іларіон (Троїцький) про безблагодатність розкольників пише:
«Церква єдина, і одна вона тільки має всю повноту благодатних дарів Святого Духа. Хто і яким би чином не відступав від Церкви – в єресь, розкол, в самочинне збіговисько, він втрачає причастя благодаті Божої; ми знаємо і переконані в тому, що відпадання у розкол чи єресь, в сектантство – є повна загибель і духовна смерть»
Люди, спокушені гріхом розколу, схильні не тільки легко спотворювати вчення Церкви, але і в самій термінології допускають смислові суперечності. Щоб уникнути вживання слова «розкол», вони говорять про «офіційну Церкву» та «неофіційну», про «різні юрисдикції», або прикриваються нічого не значущими і загадковими абревіатурами (УПЦ КП, УАПЦ, УАПЦ(о) та ін). Нівелювання істотних відмінностей між Православною Церквою і розкольниками на руку останнім. Так як очевидно, що чітка диференціація, схилить суспільство до підтримки Церкви, а не тих, хто від неї відколовся. Так святитель Філарет Московський писав:
«Православ’я і розкол так протилежні один одному, що заступництво і захист Православ’я природно повинні утрудняти розкол; поблажливість до розколу природно повинно собою обмежувати Православну Церкву».
Історія Православної Церкви в країнах пострадянського простору останніх десятиліть насичена важливими і драматичними подіями, багато з яких продовжують впливати і на нинішній стан Руської Православної Церкви. Розпався Радянський Союз, зростає соціальне розшарування суспільства, економічна нерівність, інформаційний голод, у зв’язку з необ’єктивністю подачі інформації комерційними теле – і радіокомпаніями. І тим не менш, на тлі посилення соціального дисбалансу, Руська Православна Церква зберегла свою єдність на всьому просторі колишнього Радянського Союзу, при цьому створюючи нові форми церковного устрою. За останнє десятиліття утворені автономні Помісні Церкви, що відображають нові політичні реалії сучасного світу. Актуальні сьогодні питання інтеграції, здатні викликати радикальні зміни в країнах СНД. Гостро постає питання, пов’язане з розумінням єдності Церкви. Мова йде насамперед про канонічні і соціальні аспекти православної еклезіології.
До негативних явищ, безумовно, потрібно віднести процеси стрімкої політизації релігійного життя в країнах колишнього Радянського Союзу. Залучення в неї політичних партій націоналістичного спрямування, створило ґрунт для утворення згодом ворожих Православ’ю політико-релігійних структур типу УГКЦ, УАПЦ, УПЦ-КП, ІСЦ і т. д. Але не менш небезпечними є внутрішні суперечності, розбіжності і дисциплінарно-психологічні розколи всередині церковно-парафіяльного життя.
Головна особливість дисциплінарно-психологічних розколів, з якої виводяться всі інші навколоцерковні рухи, – це їх виникнення в епоху краху соціалізму і в середовищі загибелі масового атеїзму. Оскільки ще не існує наукової літератури, спеціально трактуючої діяльність церковних розколів і новітніх сект, представляється доцільним коротко охарактеризувати ряд особливостей, що відрізняють їх від традиційного сектантства.
Дисциплінарно-психологічні розколи поширюються переважно не в сільській місцевості, а у великих містах, з ущільненої культурною і освітньою інфраструктурою. Як показали дослідження, найбільш поживний грунт церковні розколи знаходять в середовищі спеціалістів з середньою та вищою освітою. Звідси – активна професійна орієнтація новітніх розкольників: вони намагаються релігійно осмислити і звеличити діяльність людини як фахівця. Саме спеціальність область є найбільш інтенсивної сектантської і розкольницької самосвідомості і самовизначення. Тому новітні сектанти часто групуються за професійними ознаками – зрозуміло, об’єднання такого роду можуть включати і звичайних любителів, що виявляють інтерес до даної професії. Об’єднання розкольницького типу створюються серед письменників, істориків, медиків, фізиків, що намагаються дати релігійну інтерпретацію фактів у своїй предметній області.
Деякі люблять виправдовувати розкольників, кажучи, що тих начебто змусили відступити від Церкви які-небудь важкі обставини – з кимось із них погано або несправедливо обійшлися, образили, образили і т. д. Але ці виправдання не варті і виїденого яйця. Так про них говорив святитель Діонісій Олександрійський, у листі до розкольника Новата:
«Якщо, як кажеш, ти відокремився від Церкви мимоволі, то можеш це виправити поверненням до Церкви по своїй волі».
А священик Павло Флоренський висловився ще більш одіозно: «Я краще поїду грішити разом з церквою, ніж рятуватися без Церкви».
Цим він хотів довести, що спасіння можливе лише в лоні Православної Церкви, а відлучення від неї, незалежно від причини, це духовне самогубство. Історія показує, що розколи народжувалися з переможними криками, а вмирали з глухими стогонами! І тільки Церква жива донині. Приговорена розкольниками до смерті, вона існує, сповнена духовних сил і залишається єдиним джерелом Божественної Благодаті на землі.
Для попередження подальшого поширення вже існуючих розколів і єресей Руська Православна Церква завжди намагалася умовляннями повернути відпалих на шлях істинної віри, справжнього християнського благочестя, намагалася знову і знову зібрати своїх заблудлих овець. Не можна забувати про те, що гріх розколу органічно схильний до єресі. А єретичний світогляд, проникаючи в душу і заражаючи її, завдає серйозної шкоди духовному здоров’ю людини.
Святі отці визнають необхідність і використовують можливість подолання розколу в дусі церковної ікономії (поблажливості в ім’я спасіння). Святитель Василій Великий в Правилах з Першого Канонічного Послання до Амфілохія Іконійського вказує на особливості прийняття розкольників які каються:
«Хрещення розкольників, як ще не чужих Церкві, брати; а тих що перебувають у самочинних зібраннях – виправляти пристойним покаянням і поводженням, і знову приєднувати до Церкви. Таким чином, навіть перебуваючі у церковних ступенях, відступивши разом з непокірними, коли покаються, нерідко приймаються знову в той же чин».
З висловлювань святих отців і невеликого аналізу проблематики розколів, ми можемо зробити відповідні висновки:
Крім особистої харизми розколоучителя, велику роль в творенні розколу відіграє низька духовна освіченість його послідовників;
Сприятливим фактором для розколу може служити нестабільна політична ситуація в державі;
Особисті похмурі мотиви, турбота про власну вигоду, ніж про єдність Церкви, є основними мотиваторами створення розколу.
Святитель Іриней Ліонський вважав, що розкольники за випадкових і маловажних причин розсікають і розривають велике і славне Тіло Христове, представляючи собою безумців, «що говорять про мир і призводять до брані» (Див. П’ять книг проти єресей, 4.7).
Таким чином, розкол – це реальна небезпека не тільки цілісності Церкви, але в першу чергу духовного здоров’я суспільства. Позбавляючи себе спасительної Благодаті, розкольники сіють розбрат та розділення християн. Розкол не може бути виправданий ні з якої точки зору: ні політичні, ні національні, ні які б то не було особисті причини не можуть бути розглянуті в якості достатньої підстави для виникнення церковного розколу. Завдання Церкви і кожного з нас: сприяти зміцненню єдності християн, особистим прикладом і повчанням протидіяти розкольницьким настроям, стверджувати божественний авторитет Православної Церкви і святість її вчення.
/ Патріарх.ua /
