21 травня 2022 року Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил очолив урочистий акт, присвячений 300-річчю початку духовної освіти у Санкт-Петербурзі та 75-річчю відродження Санкт-Петербурзької духовної академії. Предстоятель Руської Православної Церкви звернувся до присутніх зі словом.

Преосвященні архіпастирі! Шановний пане губернаторе! Дорогі отці, брати і сестри!

Христос Воскрес!

Я хотів би сердечно всіх вас вітати у цей світлий пасхальний день у зв’язку з подією, яку ми відзначаємо, — 75-річчям відродження духовних шкіл у граді святого Петра.

Ювілейна дата була в минулому році, але за загальним бажанням і у зв’язку з епідемічними обставинами було прийнято рішення перенести святкування на більш сприятливий час, і ось цей час настав.

Кожне відвідування рідного для мене Санкт-Петербурга і рідної для мене alma mater — це, насамперед, спогад про найбільш, можливо, активну частину життя, коли ти молодий, коли все спрямоване вперед, коли є бажання будувати плани. І, звичайно, сама атмосфера школи завжди сприяла тому, щоб плани здійснювалися, щоб енергія не витрачалася марно, щоб із силами і повною відповідальністю здійснювалося служіння Господу.

Велику роль у формуванні мене як священнослужителя зіграв приснопам’ятний владика митрополит Никодим. У мене були деякі плани на те, щоб стати священиком, але я ніяк не пов’язував свої плани з тим способом життя та тим становищем, у якому зараз перебуваю; і якщо сталося щось дуже суттєве, у тому числі під час мого навчання, то багато в чому внаслідок виховного впливу на мене приснопам’ятного владики.

Тепер хотів би сказати кілька слів про духовну освіту.

Розвиток духовної освіти — це, звичайно, найважливіше завдання Церкви, і від того, якою буде духовна освіта, наскільки школа зможе формувати священнослужителів, які відповідають своєму часу і здатні нести свідчення і слово Боже у світ, багато в чому залежатиме духовний образ нашої країни. Я не побоюся так сказати, це не гучні слова. Коли я тут навчався і навіть коли я був тут ректором, вимовити такі слова було неможливо, бо вони видалися б абсолютно фантастичними. Церква жила в ізоляції, у гетто; звичайно, всі ми вірили в те, що настане інший час, але зв’язати наші мрії та надії з якоюсь конкретикою було просто неможливо. Але ці часи настали, і сьогодні ми можемо ставити і перед школою, і перед Церквою нашою, перед освіченим нашим духовенством абсолютно конкретні завдання, без жодного прожектерства, спираючись на реальну інтелектуальну та духовну базу. Від якості духовенства — хай пробачать мені слухачі саме це слово, — від їхніх здібностей, від їхніх умінь, від їхнього професіоналізму, але, найголовніше, від їхнього духовного стану залежить багато в чому майбутнє нашої Церкви.

Санкт-Петербурзька академія, що налічує вже 300 років історії та чудових педагогічних традицій, завжди була флагманом православної духовної освіти в Росії. І в ХІХ столітті, і на початку ХХ століття академія була не лише престижним навчальним закладом, а й великим науково-дослідним центром. Професори та студенти Санкт-Петербурзьких духовних шкіл вели масштабну перекладацьку роботу. Це і знаменитий Синодальний переклад російською мовою Святого Письма, виконаний у 1876 році, і переклад багатьох святоотцівських творів, зокрема, свт. Іоанна Златоуста, прп. Феодора Студита, прп. Іоанна Дамаскіна.

Упевнений, кожному з присутніх тут добре відома «Толкова Біблія» Лопухіна. Проте професор Санкт-Петербурзької академії Олександр Павлович Лопухін був відомий не лише як великий видавець, редактор авторитетних для свого часу академічних видань «Християнське читання» та «Церковний вісник», а й як ініціатор видання «Православної богословської енциклопедії». Над складанням і написанням статей для цієї енциклопедії працювали професори всіх чотирьох дореволюційних академій, професори деяких університетів, відомі вчені початку XX століття, але при цьому саме Санкт-Петербурзька духовна академія була тоді своєрідним флагманом у цій такій важливій для розвитку російської богословської науки справі. На жаль, у дореволюційний період завершити цей проєкт не вдалося. Але, як ви знаєте, він був відновлений і дуже добре, як на мене, реалізується в даний час.

У стінах духовних шкіл Північної столиці працювало багато видатних богословів, церковних істориків, літургістів і правознавців. Імена таких професорів, як Василь Васильович Болотов, Микола Никанорович Глибоковський, протоієрей Герасим Павський, Микола Васильович Покровський відомі не лише в Росії, а й за її межами. Програми обміну студентами з інших Помісних Церков, широка взаємодія зі світськими університетами, активний розвиток наукової та видавничої діяльності — все це було реальністю академічного життя у ΧΙΧ і особливо на початку XX століття.

Вихор революційних подій, що охопили нашу країну, на жаль, не оминув і духовної освіти. Вже за рік після Жовтневого перевороту Санкт-Петербурзька академія була закрита. Але, на щастя, зусиллями професорів та викладачів її традиції продовжували зберігатися завдяки відкритому у 1920 році Петроградському богословському інституту. А коли інститут у такій формі існувати вже не міг, у 1925 році було створено Вищі богословські курси. Мій батько, пам’ятний протоієрей Михаїл, навчався на цих Вищих богословських курсах і закінчив їх у 1928 році, коли курси були закриті. І він ділився зі мною, особливо коли я сам став студентом, своїми спогадами про те, якими чудовими були лекції, яким чудовим був дух на цих курсах. По суті, найкращі професори Санкт-Петербурзької духовної академії перемістилися з цих стін, де вже неможливо було вести професійну діяльність, на Вищі богословські курси та забезпечили передачу знань наступному, післяреволюційному поколінню духовенства.

Свій внесок у збереження богословської освіти вносило і засноване в 1918 році Богословсько-пастирське училище для підготовки священно- та церковнослужителів. Примітно, що навіть у цей непростий час, час випробувань, до читання лекцій залучалися не лише викладачі колишньої духовної академії, а й університетська професура.

Однак у 1928 році і Богословсько-пастирське училище, і Вищі богословські курси були закриті за рішенням влади. Наш народ, Церква наша мала пережити страшні 1930-і роки репресій і важкий час Великої Вітчизняної війни. Активна позиція Церкви, яка прагнула підтримувати воїнів на фронті, трохи пом’якшила ставлення до влади. У 1946 році зусиллями Святішого Патріарха Алексія I і видатного ієрарха і сповідника митрополита Григорія (Чукова), який на той час був головою Навчального комітету при Священному Синоді, Санкт-Петербурзькі духовні школи були відроджені.

Хотів би сказати кілька слів про владику митрополита Григорія. Я застав владику, ще зовсім молодою людиною. Він мав величезний авторитет у Ленінградській митрополії і взагалі в Церкві, і зберіг особливий інтерес до богословської освіти — мабуть, з тих пір, коли він працював над створенням богословської школи в післяреволюційному Петербурзі. Розповідали такий випадок. Владика чудово володів грецькою та латинською мовами — таку освіту давала дореволюційна академія. І ось одного разу, відвідуючи одну з лекцій (а владика ходив по аудиторіях і слухав лекції), він своєрідно відгукнувся на дуже делікатний епізод. Викладач, який читав лекцію, спробував щось написати грецькою мовою на дошці, але заплутався і не зміг. Тоді владика Григорій підвівся, витер дошку ганчіркою та чітко написав грецькою те, що хотів написати викладач. Все це свідчить про те, якою була освіта у школах, які формували, зокрема, корпус нашого вищого духовенства.

Незважаючи на перешкоди, тодішньому керівництву школи вдалося запросити кількох дореволюційних професорів — Олександра Івановича Сагарду та протоієрея Василія Максимовича Верюзького, а також випускників академії протоієрея Михаїла Сперанського, Лева Миколайовича Парійського, Олександра Івановича Макаровського, Олексія Івановича Іванова, у яких я, як і старше покоління нашої корпорації, мав честь вчитися. Дивно, якими різними були ці люди. Хтось пройшов сталінські табори, хтось тривалий час перебував в обновленському розколі, а потім розкаявся і повернувся в лоно Церкви, хтось був «непам’ятним», тобто теж перебував у розколі, хтось у роки війни служив на окупованих. територіях. І ось тепер усі ці люди, що пройшли такий складний шлях у післяреволюційний час, зібралися тут у цих стінах. Це було найкраще, що можна було тоді зібрати, і митрополит Григорій здійснив реальний подвиг. Безумовно, перші роки відродження Ленінградських духовних шкіл були непростими, але багато в чому завдяки працям митрополита Григорія школа не лише вистояла, а й зміцнилася і стала освітнім центром нашої Церкви.

І ще про щось своє хотів би сказати. Коли я далекого 1965 року вступив до Ленінградської духовної семінарії, ще були живі свідки колишніх років: професор Микола Дмитрович Успенський, тодішній ректор професор протоієрей Михаїл Сперанський, Лев Миколайович Парійський, інспектор, який читав нам патрологію. Вони працювали в цій школі з часу її відновлення і були живою сполучною ланкою між відродженою повоєнною школою та школою дореволюційною. Без цих людей не було б спадкоємства, і невідомо, якою була б нова академія. Але вони передали не лише дух, а й програми, і розклади, і сам спосіб життя школи. Можна сказати чітко і твердо: наша відроджена у повоєнний час академія є реальною наступницею Санкт-Петербурзької духовної академії. В академії викладали професори, які здобули, як я вже сказав, блискучу дореволюційну освіту. І те, що серед перших викладачів відновленої академії саме такі люди становили ядро, і визначило, можливо, такий стійкий подальший розвиток нашої школи.

Минуло трохи більше десяти років з моменту відродження Ленінградських духовних шкіл, і влада, налаштована рішуче боротися з Церквою, вирішила знову закрити семінарію — саме тоді, коли я мав вступати до семінарії. Однак, незважаючи на колосальний тиск влади, духовні школи з Божої милості вдалося відстояти. І в цьому, безперечно, величезна заслуга митрополита Ленінградського Никодима, який взагалі виявляв особливу турботу про духовну академію. Своєю волею, своєю силою, своєю здатністю переконувати, у тому числі владу, яка негативно ставилася до Церкви, він домігся того, що школу не було закрито. І коли влада зрозуміла, що при цьому митрополитові важко буде домогтися закриття школи, було запропоновано інший проєкт — перенесення Санкт-Петербурзьких духовних шкіл до Псково-Печерської обителі. Аргументи були такі: ось московська семінарія — у Лаврі, то що ж ви такий скарб духовний тримаєте на цьому курному та задимленому трубами Обвідному каналі? Ваш прямий шлях — до Псково-Печерського монастиря! Але завдяки владиці Никодимові цей проект був відхилений.

Звичайно, основна увага в радянські роки була зосереджена, насамперед, на викладацькій діяльності, про науку на той час важко було говорити. Проте великий внесок у справу розвитку богословської науки зробили чудові представники викладацької корпорації — це і професор архієпископ Михаїл (Мудьюгін), і вже згадуваний мною Микола Дмитрович Успенський та протоієрей Ліверій Воронов, під керівництвом якого я працював над своєю дисертацією. Мене завжди глибоко вражала дивовижна дисципліна думки отця Ліверія, його акуратність у викладі — і усному, й письмовому. Він завжди дуже ретельно працював над формулюваннями, і тому вони були немов із сталі відлиті — ні вправо, ні вліво, настільки точно він формулював ті богословські істини та богословські знання, які нам викладав.

Сьогодні, дивлячись на студентів Академії, на викладачів і професорів, які здійснюють тут своє служіння, тішуся дуже, по-людськи тішуся від того, що зусилля багатьох ваших попередників принесли такі рясні плоди. Сьогодні Санкт-Петербурзька духовна академія активно розвивається і є визнаним центром наукової богословської думки у нашій Церкві, та й не лише у нашій Церкві.

Чудово, що в академії є чимало учнів з інших країн. Згадую перші після відновлення академії групи іноземних студентів, запрошених для навчання у найважчі 1960-ті роки владикою митрополитом Никодимом. Будучи головою Відділу зовнішніх церковних відносин, він зробив це насамперед для того, щоб урятувати школу. Були запрошені студенти з країн третього світу, а Радянський Союз звертав особливу увагу на країни третього світу, бажаючи залучити їх до орбіти свого впливу. Тому дуже багато студентів з Африки, Азії, Латинської Америки навчалися у навчальних закладах Радянського Союзу, і владика Никодим зрозумів, що це ще один шанс відвести руку гонителя. Він відкрив у нашій академії факультет іноземних студентів, і це справді врятувало становище. З’явився дуже сильний аргумент: ну як же закривати, коли в нас навчаються студенти з країн, що розвиваються? У них має скластися найсприятливіше враження про Радянський Союз, і як у їхній присутності, з їхньою участю історична школа буде раптом закрита чи перенесена казна-куди?

Ми з благоговінням згадуємо та прославляємо подвиг таких святителів, як Тихон, Патріарх Московський і всієї Русі, сповідник, одне ім’я якого допомагало людям зберігати єдність Церкви. Не можемо не згадати сщмч. Кирила, митрополита Казанського та Свіязького, сщмч. Іоанна Кочурова, сщмч. Петра Скіпетрова, сщмч. Філософа Орнатського, сщмч. Веніаміна, митрополита Петроградського і Гдовського та багатьох інших святих, пов’язаних із нашою духовною академією.

Дивлячись на славну історію Санкт-Петербурзьких духовних шкіл і з вдячністю згадуючи наставників наших, які проповідували нам слово Боже (Євр. 13:7), вважаю важливим проводити дослідження зі складання списків випускників Академії з їхніми життєписами. Наскільки мені відомо, у деяких духовних школах така робота нині успішно ведеться. Переконаний, що діяльність зі збереження пам’яті буде зримим виразом спадкоємності поколінь і нашої вдячності тим, хто стояв біля витоків богословської освіти у Санкт-Петербурзі і хто протягом всієї історії Санкт-Петербурзьких духовних шкіл служив великій справі підготовки гідних пастирів та освічених богословів нашої Церкви.

Дякую за увагу.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі