Відповідаючи на питання кореспондента грецького видання «Етнос тіс Кіріакіс», Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил розповів про те, які наслідки для становища >Української Православної Церкви викликали антиканонічні кроки Константинополя з надання «томосу про автокефалію» розкольникам в Україні, чому ці дії є викликом для загальноправославної єдності.

— Ваша Святосте, на початку січня в Константинополі >Вселенський Патріарх Варфоломій надав томос про автокефалію «Православній церкві України». Яку позицію відтепер займе Московський Патріархат?

— В Україні, як і в Греції, існує тільки одна Православна Церква, визнана усіма автокефальними Церквами. Ця Церква не зверталася на Фанар за автокефалією і більш того, офіційно висловлювалася проти неї. Однак думку канонічної Української Церкви Патріарх Варфоломій проігнорував і видав «томос про автокефалію», але не Церкві, а розкольникам. З точки зору канонів це діяння є нікчемним. Ми не визнаємо його і ніколи не визнаємо. Українські розкольники, як і раніше, залишаються безблагодатною спільнотою. Єдиною Православною Церквою в Україні, що дає спасенні Таїнства, як була, так і залишилася Українська Православна Церква на чолі з >митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм. Вона об’єднує більшість українських православних віруючих. 

— Ви з самого початку попереджали про можливий розкол у Православ’ї, але Фанар був непохитним, говорячи про те, що через сім століть покладено край несправедливості щодо України. Як Ви вважаєте, яким буде завтрашній день для православного населення України, російськомовного і неросійськомовного? Чи візьмуть гору спокій і розсудливість?

— Ще до надання так званого томосу Президент П. Порошенко погрожував вигнанням з України тим, хто не захоче приєднатися до «автокефальної церкви». Тепер, коли цю псевдоцеркву створено, Парламент країни в найкоротші терміни прийняв дискримінаційні закони, спрямовані проти канонічної Церкви. Ці закони передбачають примусову зміну назви Української Православної Церкви, дають юридичні підстави для насильницького вилучення у неї храмів та іншої церковної власності. Захоплення храмів, насильство проти духовенства та віруючих, які захищають свої святині, вже почалися. Надавши «томос» розкольницькій структурі, Константинополь розв’язав руки державній владі України в її боротьбі проти Української Церкви, прирік її на нові, ще більші страждання.

— У тому разі, якщо виникне напруга і стануться інциденти стосовно духовенства і парафій, які збережуть свою вірність Московському Патріархату, Ви вже подумали, як би Ви змогли їх захистити?

— Страждання православних українців — предмет моєї неминущої турботи. Для їх підтримки будуть використані всі можливі для Церкви засоби. Перший і найголовніший з них — молитва зі сподіванням на Господа Ісуса Христа, який, віримо, збереже Свою Церкву.

Незважаючи на колосальний тиск з боку української держави з 90 єпископів Української Церкви в розкол перейшли лише один правлячий і один вікарний архієрей. Абсолютна більшість архіпастирів, кліриків і мирян залишилися вірними своїй Церкві і її Предстоятелю. Те, що відбувається зараз в Україні є грубим втручанням держави в церковні справи, очевидним порушенням Конституції країни і основоположних прав людини. Дивно, що все це відбувається на тлі декларацій про прихильність України базовим європейським цінностям, однією з яких є принцип відділення Церкви від держави. На цю кричущу невідповідність декларацій і реальних справ варто було б частіше звертати увагу міжнародній громадськості.

— Ви використовували жорсткі вислови щодо Вселенського Патріархату, говорячи навіть про фінансову вигоду, яку отримав Фанар за вирішення українського церковного питання, одночасно назвавши «політизованим» об’єднавчий собор, явно натякаючи на присутність на ньому Президента України П. Порошенка. Як Ви вважаєте, які мотиви і причини призвели до того, що Вселенський Патріархат надав автокефалію?

— Факт тісної координації дій Фанара і української влади в питанні надання автокефалії ніким не приховується. Досить згадати підписання спеціальної угоди про співпрацю та взаємодію між Константинопольським Патріархатом і Україною 3 листопада минулого року. Присутність Президента України в президії «об’єднавчого собору», про який Ви згадали, це лише один з багатьох прикладів. Ми бачимо, як діючий Президент роз’їжджає по розкольницьких храмах країни з «томосом» в руках і розуміємо, чому напередодні президентських виборів в Україні він так поспішав його отримати. Про причини, що спонукали Патріарха Варфоломія надати так звану автокефалію, мені не хотілося б зараз міркувати. Незалежно від того, якими вони були, вже всім очевидно, що ця «автокефалія» не привела до відновлення єдності православних в Україні, але поставила під загрозу цілісність всього світового Православ’я.

— Всі Предстоятелі Православних Церков незабаром мають сформувати своє ставлення і офіційно висловитися на предмет того, чи визнають вони нову Церкву України. Якими є Ваші оцінки щодо того, як складеться подальша ситуація?

— Донині жодна Помісна Православна Церква не визнала новостворену розкольницьку структуру в Україні. Хотів би зауважити, що в нинішній ситуації не йдеться про підтримку або Москви, або Константинополя. Питання стоїть інакше: чи визнаємо ми виняткові владні повноваження однієї Помісної Церкви над усіма іншими Православними Церквами? Чи визнаємо ми за нею право розчерком пера оголошувати розкольників канонічними, а загальновизнану Помісну Церкву такою, що більше не існує? Ми всі зіткнулися зі спробою нав’язати Православній Церкві нову еклезіологію. Не думаю, що Помісні Церкви з цим погодяться.

— Надавши томос про автокефалію новоствореній церковній структурі, Патріарх Варфоломій фактично проігнорував Українську Православну Церкву, що вже існує в Україні, є найбільшою за чисельністю і визнаною всіма Помісними Церквами. Як змінилося її становище в країні в ситуації, що склалася, коли ні Фанар, ні українська влада вперто намагаються «не помічати» її існування?

— З канонічної точки зору становище Української Православної Церкви ніяк не змінилося. Вона як була єдиною канонічною Церквою України, так нею і залишається. Однак її правове становище в Україні різко погіршилося. Дискримінаційні закони, прийняті Парламентом країни, про які я говорив вище, фактично прирікають на гоніння тих, хто зберігає вірність канонічному Православ’ю.

Незважаючи на всі зусилля і тиск влади України, священнослужителі й прості віруючі Української Православної Церкви продемонстрували виняткову вірність своїй Церкві: крім кількох священиків і двох єпископів, що перейшли в розкол, духовенство залишається на боці Блаженнішого митрополита Онуфрія.

Звичайно, переслідування віруючих в Україні тривають, але правда не на боці переслідувачів: вже зараз ми бачимо, що парафії Української Православної Церкви виграють справи в судах про приналежність храмів, що на хресні ходи збираються сотні тисяч молільників. Так, у хресному ході з нагоди 1030-річчя Хрещення Русі взяли участь 250 тисяч віруючих Української Православної Церкви, а в аналогічному хресному ході у 2017 році — 100 тисяч. Це свідчить про те, що віруючий народ не помічає і ігнорує дії української влади, що одержима ідеєю створення націоналістичної «церкви».

— Ваша Святосте, зовсім недавно >відзначалося 10-річчя Вашої інтронізації на Патріарший престол. Чи вдалося за цей час втілити в життя ті очікування, з якими Ви вступали в керівництво Руською Православною Церквою? Які події протягом минулого десятиліття стали для Вас найважливішими?

— Ще будучи Місцеблюстителем і звертаючись до Господа у своїх молитвах, я жодного разу не просив Його про те, щоб стати Патріархом, але щоб в цьому обранні була явлена воля Божа. Спостерігаючи за служінням минулих Патріархів всієї Русі, я ясно бачив, що це служіння — насамперед важкий хрест. Тепер я переконався в цьому на власному досвіді, однак вважаю за свій обов’язок нести цей хрест, поки вистачить сил.

Минулі десять років були наповнені дуже важливими змінами в житті Церкви і всього російського суспільства. Тут складно виділити якісь конкретні події і сказати, що саме вони мали найбільше значення. Але, головне, я бачу, як змінилося ставлення людей до Церкви, як зазнали краху надії атеїстів на те, що її буде загнано в гетто, як на наших очах відбувається її відродження. Ніякі зовнішні обставини не в змозі зруйнувати Церкву: «і сили адові не переможуть її» (Мф. 16:18). У цьому я переконався особисто, на досвіді всього свого життя.

Великі перетворення відбулися і у внутрішньому житті Церкви. Насамперед це стосується парафіяльного життя, і тепер воно, крім богослужіння, яке залишається, звичайно, її осередком, включає в себе і соціальну, молодіжну, просвітницьку діяльність. Значно збільшилася кількість єпархій, єпархіальних архієреїв. Чим більше єпархій в Церкві, тим ближчим є єпископат до реального життя, до народу. Мені хочеться вірити, що закладені в минуле десятиліття зерна дадуть свої рясні сходи в наступні роки.

— У греків за традицією були і продовжують залишатися тісними узи з братами-росіянами. З яким посланням хотіли б Ви звернутися до православних греків?

— Я багато разів відвідував Грецію і завжди відчував, що приїжджаю не до чужих людей, але до своїх братів. Наші народи віками пов’язують узи духовної єдності. Вірю, що братські і добрі відносини між нашими Церквами допоможуть спільними зусиллями подолати трагічне розділення, яке торкнулося нашої спільної православної сім’ї. Нехай Господь молитвами наших спільних святих зберігає Церкви наші, народи наші в мирі і єднанні.

>Служба комунікації ВЗЦЗ/Патріархія.ru